Марфа Полин. Молодое дарование…

ПАТРІОТИЧНЕ Й СОЦІАЛЬНЕ

Мій надто любий Миколаїв
З мого вікна я бачу чужі вікна.
У кожному із них своє життя,
Що з плином часу також зникне,
В бензиновому парі розчинюсь і я!
З мого вікна – дев’ятиповерхівки,
Як мрії самогубців, ще стоять.
Невдале фото від засвіченої плівки
І не згадати автора імя…
І в кожному будинку є поети,
І разом з тим герої ВВВ,
Тут все: гніючі рани — алкогольні гетто,
Все, як раніше, тільки час пливе…
А місто це суцільним є шпиталем,
Де, наче в хоспісі,вмирають кораблі,
Я насолоджуюся запахом лікарень,
Могильних квітів на сплюндрованій землі!
Вони могли би бути дітьми адміралів
Та хромосому благородства зрецесив режим!
Милуюсь, тут так сумно,й надто соціально:
Вчорашній генерал дибає в смітниках пляшки…

***
Це місто спить занадто міцним сном,
Як сплять міста багато сотень років
На площах, де жебрає плачучи Христос,
А перехожі зберігають абсолютний спокій.
Він помирає від страшних кривавих ран
Байдужості (бо всі будинки наші скраю) —
Він сам на зустріч йде тупим ножам,
Благає: «Таточку, пусти мене до Раю!»

З ЛІКАРНЯНИХ ПАЛАТ

Зжухле листя за зиму згнило
Сніг скрізь скрез
Показавши сміття на алеях
Від весняного сонця жовтіє стеля
Палати, що сповнена болем —
Фігня всі ці ваші любові
Бо щовесни
Мерцям квіти мертві
Живий коридор із квітучих вишень —
У хоспісах урочисто
Проголосили квітень!

******
хочеться відчути бодай щось…
Але серце все більше стає мотором
І тільки пекучий жар папірос
Будить від сну та і то не надовго
Побита життям, як сітківка вен
Побита голкою із глюкозою
У низці гидких лікарняних сцен,
Загубила душу свою морозяну.
Не цілуєш ніколи любих очей
Бо ти просто нікого не любиш
В своєму фарсі театру тіней
З місця ніколи камінь не зрушиш
В сусідній кімнаті чийсь стогін затих
Лишивши порожні порти і вокзали
Й від тіла на ліжку зостався жмих
В цей день потихеньку й тебе не ставало…
І очі на бачать, і голос захрип…
А смерті твоєї іще не видко!
Кидаєшся й далі то в лід, то в окріп…
І стукає зтиха серденько залізне.

ЕРОС
ЕРОС (ЦИКЛ)
***
На дні твоїх зінниць
Зороастр спить
Згорнувшись в клубочок…
На разі третя ночі,
Я спати не хочу,
Все згадую твій безтактильний дотик.

***
Сліди моєї любові

Розкидані всюди

Вологими поцілунками

Твого тіла…

Що торкаюсь вустами

Тремтячими…

І до останньої краплі

Вбираю тебе,

Твою не цнотливість…

Ламаю табу

Своїми ж бажаннями –

Все, чого встидалась

Раніше

Тепер стало смішно.

***
Кінцевий результат
Великою Любові
Я витру простирадлом
Із ніжного шовку…
В кімнаті ще довго
Пахнутиме хурмою
Та мускусом
Ледь вловимо

І тонко…

 

Реклама

One response to this post.

  1. Posted by Ярослав on 25/02/2016 at 01:44

    Чудова поезія…. відчутно що слова линуть з душі….
    З повагою Ярослав. 🙂

    Ответить

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

%d такие блоггеры, как: