Краєзнавча година «Край, в якому ти живеш»

«Відчуття Батьківщини потрібно дбайливо вирощувати,

 прищеплювати духовну осілість. Якщо не буде коренів

 в рідній стороні — буде багато людей, схожих

 на висушену рослину перекотиполе».

(академік Д.С. Лихачов)

З цікавою розповіддю про вітовський період Корабельного району для юної аудиторії виступив керівник ММГО «Вітовське українське товариство» Віктор Павлович Мних.

Вітовт — один з небагатьох литовських князів, який залишив про себе таку пам’ять, що і через шість століть ми повертаємося до нього знову і знову.

Учні 2-го класу ЗОШ №48 вперше відвідали нашу бібліотеку, з цікавістю розглядали краєзнавчу фотоілюстративну експозицію «В історію візьми нас, Корабельний край».

 

 

Завдяки  патріотичному вихованню молодших школярів у дітей формується правильне ставлення до рідної країни.Адже важливо починати займатися вивченням історії рідного краю з молодших класів.

Діалоги про історію рідного краю

До 100-річчя подій часів Української революції 1917-1921 років в бібліотеці для активних громадян 18 березня відбулась зустріч з професором, доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії ЧНУ імені Петра Могили Котляром Юрієм Вадимовичем.  Тема бесіди: «Селянські республіки на Миколаївщині».

22 березня перед слухачами виступив відомий миколаївський краєзнавець, дослідник архівів КДБ і КПРС, голова Миколаївської обласної організації «Меморіал» та Миколаївського обласного товариства політичних  в’язнів  та репресованих Зайцев Юрій Олександрович з темою бесіди «Невідомі сторінки руху опору на Миколаївщині». Юрій Олександрович розповів про історію написання своєї книги про підпільний антинацистський рух у Миколаєві та області . Цікава розповідь пана Юрія була проілюстрована на екрані низкою світлин учасників підпілля. Також присутні зацікавлено переглянули фрагмент документального фільму про підпільну боротьбу ОУН на Миколаївщині та у місті Миколаєві зокрема .

 

 

 

 

 

 

 

 

«Діалоги» ініційовані ГО «Символи Миколаєва», ГО «Вітовське українське товариство», ГО «Обласна організація всеукраїнського правозахисного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса», ГО «Товариство політичних в’язнів і репресованих», ГО «Миколаївська Просвіта» та підтримані Корабельною РДА і Управлінням освіти Миколаївської міської ради.

 

Історія у фото: подорож у минуле свого краю

Дитячий садок по вул. Торговій. 60 роки

Дитячий садок по вул. Торговій. 60 роки

“Історія у фото” розповідатиме про те, як змінювався вигляд нашого Корабельного району упродовж історії. Фотоілюстрації є документальним підтвердженням краси і неповторності. Кожна вулиця і будівля чи пам’ятне місце несуть в собі частинку історичного минулого, з яким тісно пов’язані долі наших земляків.

Зробіть спробу уявити собі, що Ви опинилися “в тому часі і в тому місці”. Буде цікаво…

Ну що розпочинаємо?! Натисніть тут

«Стоящий у истоков зарождения НГЗ» Анатолий Андрейченко написал о заводе книгу

К 35-летию Николаевского глиноземного завода в издательстве Ирины Гудым вышла книга Анатолия Васильевича Андрейченко «Гордость моя – НГЗ».

Автор книги — А.В. Андрейченко — 29 лет проработал на Николаевском глиноземном заводе, стоял у истоков его зарождения — в 1975-1987 годах руководил строительством завода, был главным инженером.

Данная книга включает девять очерков, восемь из которых написаны автором и представляют собой воспоминания о строительстве завода и его людях, содержат интересные факты, архивные документы и фотографии, значительная часть которых ранее не публиковалась.

Заключительный очерк «Общественник», написанный О.И. Ясько, рассказывает об общественной деятельности А. Андрейченко в громаде Корабельного района.

В подготовке книги к изданию активное участие приняла руководитель краеведческо-информационного центра «КРАЙ», заведующая библиотеки-филиала №18 для взрослых Ольга Ивановна Ясько.

С книгой можно ознакомиться в библиотеке (пр. Корабелов, 12).

http://www.korabelov.info/stoyashchij-u-istokov-zarozhdeniya-ngz-anatolij-andrejchenko-napisal-o-zavode-knigu.html

Презентация книги «Богоявленському роду нема переводу»

29 ноября в нашей библиотеке состоялась презентация книги «Богоявленському роду нема переводу», которая посвящена 225-летию основания Богоявленска и города Николаева. Книгу представил сам автор-составитель сборника – житель Корабельного района, начальник городского управления милиции — Валерий Коба.

 

 

Валерий Коба отметил, что «эта книга — сборник рассказов, воспоминаний, легенд о моем родном крае. В процессе формирования книга была дополнена собранными публикациями из местных газет конца XIX — начала  XX столетий о событиях в Богоявленске, а также впервые представлены копии оригиналов документов (завещания, купчие, дарственные) Богоявленских мещан, датированных  XIX и началом  XX столетий».

P1000690

Ольга Ясько, заведующая библиотеки, с огромным удовольствием, волнением и трепетом в душе говорила об этой встрече и неоценимом вкладе Валерия Кобы в создание третьей книги, повествующей о земле, на которой живем мы, жили наши предки, живут наши дети, и открывающей грани, доселе не изведанные…

 

Валерий Коба отметил, что в книге много интересных архивных документов, газетных статей, иллюстраций, в том числе ценных фотографий из семейных архивов семей Коба, Криницких, Мельниковских, Яновских, Стеценко, на которых люди смогут увидеть себя и своих родных. Поэтому авторами этой книги можно считать самих жителей Корабельного района.

В конце встречи Ольга Ясько обратилась к присутствующим: «Богоявленская земля хранит множество тайн, она ими богата… Нам нужна помощь и ваша активность. Пока в архивах не истлели страницы газетных публикаций и документов — хорошо, если бы любые крупицы информации стали нашим общим достоянием…».

Вечір-реквієм «Схилімо голови в скорботі» до Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Україні

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах.

А кажеш – не було голодомору?

Д.Білоус

 

Вечір-реквієм «Схилімо голови в скорботі», присвячений Дню пам’яті жертвам Голодомору та політичних репресій , пройшов 19 листопада в читальному залі  нашої бібліотеки.

Організаторами цього заходу були колектив бібліотека-філіалу №18 та працівники Відділення соціальної допомоги Корабельного району міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг).

У заході приймали участь Малицький Олександр Георгієвич, заступник голови історико-просвітницького товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, священнослужитель Української православної  церкви Іван Лещик та член правління громадської організації «Вітовське українське товариство» Савченко Георгій Борисович.

 

 

Трагічні події 1932-1933 рр. вписали чорну й ганебну «славу» тоталітарної держави в життя українського народу навічно. Пам’ять про ті часи вкарбувалась у свідомості наших співвітчизників назавжди, вона болем проймає серця людей, є насправді невмирущою і передаватиметься з покоління в покоління.

Голодомор завдав удару по глибинних основах української нації. Трагічні жнива скорботи відібрали в українського народу 10 млн. життів. Голодомор має чотири виміри: політичний, національний, історичний, світовий.. Міжнародна спільнота засудила Голодомор 1932-1933рр. в Україні в офіційному документі 58-сесії Генеральної Асамблеї ООН – спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору 1932-1933рр. в Україні, яку підписали більше 40 держав світу і підтримали 25 держав ЄС.

Кожне покоління українців має знати правду про голодомор і засвоїти його уроки.

Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.

Згадуючи про одного – пам’ятаємо про мільйони.

 

У четверту суботу листопада в Україні щорічно відзначається скорботна пам’ятна дата — День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.

У пам’ять про жертв Голодомору в Україні в різних містах країни встановлено меморіальні комплекси. І в День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій зазвичай у цих комплексів проходять церемонії поминання: жителі збираються разом і несуть в руках запалені свічки, які покладають потім до підніжжя меморіалів. У 16:00 в День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Україні проходить загальнонаціональна хвилина мовчання.

Всеукраїнська акція пам’яті «Засвіти свічку» відбудеться 22 листопада.

Акцію «Засвіти свічку» підтримують українці по усьому світу. Схилімо голови в скорботі перед невинно убієнними.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки, щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю

Дай доброго світа,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа.

http://www.korabelov.info/skhilimo-golovi-v-skorboti-u-korabelnomu-rajoni-vidbuvsya-vechir-rekviem-do-dnya-pam-yati-zhertv-golodomoru.html

 

 

Кисляківський курінь(с.Лимани)

 Ще недавно на лівому березі Бузького лиману існували поряд три села: Кисляківка, Свято-Троїцьке та Юхимівка, а трохи далі на південь — село Лупареве. В середині 50-х років 20 ст. три перших села були об’єднані в одне, з новою назвою — Лимани. Тим часом ці села, як свідчать численні факти, мали безпосереднє відношення до січових козаків, або запорожців. Назва самого села Кисляківка походить від назви відомого Кисляківського куреня у запорозькому війську. Село Кисляківка було засноване ще у 18 сторіччі. В ньому була козацька церква та дзвіниця, збудовані у 1772 році. Церква мала старовинні книги з 1750- 1765 років. Але на початку російсько-турецької війни 1787 — 91 років слобода Кисляківка була зруйнована. До слободи належав також цвинтар, на якому стояли запорозькі хрести, які, на жаль, з часом звалилися з кручі, підмитої водою лиману.                                                                                                                       Цікаво також, що між селами Лупаревим (чи Лупаревою Балкою) та Олександрівкою розташована місцевість, яка завжди звалася. Семеновим Рогом (за картою французького інженера-будівельника, автора «Опису України».). Тут було містечко з валами та ровами. Деякі дослідники вважають, що на цьому місці жили козаки-запорожці в кінці XVII і на початку XVIII століть. У 1774 році тут перебувало 200 душ кінних запорожців у 40 куренях, збудованих з очерету.

Легенда про Мар’янкину гору у Богоявленську

Розповідала цю легенду бабуся Ганна Мезінова, що й досі живе на Мар’янкиній горі. Спочатку про Мар’янків рід. Цей рід дуже славився своїми дівчатами і жінками у Богоявленську. Кожен тутешній хлопець вважав собі за честь взяти жінку з цього роду. А Мар’янківські дівчата, як одна — блакитноокі, біленькі, привітні. Всі мали хист малювати та співати. Мар’янки споконвіку жили на горі, то на честь їхнього роду гору і прозвали Мар’янкиною.

А ще прапрадід розповідав таку легенду…

Стояв колись у Богоявленську монастир. Була там черниця Мар’янка. Молилася Господу, малювала ікони, а ще дуже любила вона малювати степ, річку Буг, маленькі білі хатки понад річкою. Часто ходила Мар’янка з іншими монашками до Ключові балки, де бив ключ з живою водою. Одного разу біля джерела зустріли »сестри» козацький загін. Запав у душу Мар’янці один парубок — високий, ладний, чорнобровий козак. І парубкові сподобалася Мар’янка. Став він навідуватися до монастиря, чекав Мар’янку біля джерела, а вона ластівкою летіла до коханого. Одного разу, коли вони зустрілися, налетіли на них бусурмани. Посадив козак Мар’яну на коня, наказав їхати до монастиря, а сам почав битися з татарвою. Бився, бився, багато ворогів побив, але не витримав натиску. Впав поранений. Замучили бусурмани козака. Мар’янка вспіла доїхати до монастиря, зачинилися ворота монастиря — фортеці. Ніхто тепер не зайде до святині.

Довго чекала дівчина свого козака. Пішла вона з монастиря. Оселилася на високій горі. Побудувала собі маленьку хатинку, розмалювала її червоними квітами, пташками та деревами, насадила город. А влітку народилася у неї дитина. Така ж лагідна та гарна, як той козак наречений Мар’яни. Так і живе з давніх давен рід Мар’янків на тій горі. Гору люди назвали Мар’янкиною. А в роду Мар’янків всі жінки та дівчата малюють, розписують хати та печі червоними квітами та півнями.

 

Легенда про Семенів Ріг

За цією легендою, запорожці зобов’язані своєму виникненню якомусь Семену, що походив з Правобережної України та поселився спочатку самотньо при «устье реки  Буга для производства промыслов для битья диких коз, кабанов й прочей дичи, затем привлек к себе более ста человек своих соседей, которые назвали его своим атаманом. Они, сшили себе кафтаны и штаны из кожи диких коз, и так произошли в великую славу, что славные стали быть стрельцы, и прозвали их козарами. Упомянутых козар с их атаманом Семеном призвал к себе на службу греческий император для войны с, сарацинами. Умножив свои войска  добровольцами   с   Украины,   Семен   счастливо   воевал   с сарацинами.  За  это греческий   царь   по   окончании   войны милостиво жаловал их и назвал их козаками и писал о них к королю польському, чтоб их , за храбрые поступки, под своей протекцией имел и велел називать козаками, а не козарами.  Возвратясь  из  похода,  Семен поселился  по Очаковской стороне» .

 

 

Гетьманський курган (останній шлях гетьмана Івана Мазепи)

Не можна не згадати гетьмана Івана Мазепу. Останній шлях його життя /1709/ пройшов по нашій території через Вітовку, через Руську і Волоську коси.

 

У 1709 році, після розгрому шведів під Полтавою, гетьман Іван Мазепа разом зі своїми вірними козаками, племінником і другом П. Орликом та шведським королем Карлом XII, переслідувані військом Петра І, поспішали сховатися у турків. Йшли спекотними степами Очаківської землі. Зупинилися біля Руської коси у балці. Горе поразки, загибель тисяч рідних людей не давали спокою 70-тирічному гетьману. Не міг він і спати. Шведи з козаками будували оборонний вал та готувалися до переправи, а старий Мазепа забрався на курган і сів на його вершині. Звідси було добре видно широкий степ, глибоку річку. А за нею — вже зовсім чужа земля. Знав старий козак, що назавжди прощається з рідною землею. Довго сидів на вершині кургану зі своїми невеселими думками. Аж поки ніч не прийшла. А потім став на коліна, озирнувся навколо, перехрестився на всі чотири боки і важкою ходою пішов з кургану на переправу

З  того часу  курган дістав  назву Гетьманський (Мазепинський), а хутір, в якому жили потім козаки, що залишилися на цьому березі, назвали Гетьманським. Ще й до цього часу розповідають про це старожили.

Влітку 1709 року, після поразки під Полтавою, залишки військ шведського короля Карла 12 та козаків гетьмана Івана Мазепи, дійшли до нашої місцевості, зупинившись біля джерела цілющої води (джерело існує й понині), відійшли до Дніпро — Бугського лиману, до Руської коси, де нашвидкуруч зробивши укріплення, дали останній бій кінноті генерала Волконського. В цій битві загинуло майже 900 шведів, росіян, українців, а козаки, котрі не потрапили  на турецький корабель, що переправив на турецьку територію шведського короля та гетьмана Мазепу, знаючи добре тутешні степи, сховалися в заростях степових трав та комишів (зараз район шламового поля МГЗ). … І ось пройшло понад 300 років і поле звитяги помітив пам’ятний камінь з меморіальною дошкою для майбутніх поколінь.

Відкриття пам’ятника гетьману І.Мазепі в с.Лимани

P1000490