Posts Tagged ‘легенди’

Легенда про Семенів Ріг

За цією легендою, запорожці зобов’язані своєму виникненню якомусь Семену, що походив з Правобережної України та поселився спочатку самотньо при «устье реки  Буга для производства промыслов для битья диких коз, кабанов й прочей дичи, затем привлек к себе более ста человек своих соседей, которые назвали его своим атаманом. Они, сшили себе кафтаны и штаны из кожи диких коз, и так произошли в великую славу, что славные стали быть стрельцы, и прозвали их козарами. Упомянутых козар с их атаманом Семеном призвал к себе на службу греческий император для войны с, сарацинами. Умножив свои войска  добровольцами   с   Украины,   Семен   счастливо   воевал   с сарацинами.  За  это греческий   царь   по   окончании   войны милостиво жаловал их и назвал их козаками и писал о них к королю польському, чтоб их , за храбрые поступки, под своей протекцией имел и велел називать козаками, а не козарами.  Возвратясь  из  похода,  Семен поселился  по Очаковской стороне» .

 

 

Реклама

Легенди та перекази нашого краю

Від найдавніших часів у багатьох народів та країн є свої легенди та перекази, легенди — це всенародні скарби, їх зберігали, збирали, записували. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди — це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій.

Український народ як будь-який інший не пам’ятає початку своїм казкам, пісням, легендам. Так споконвіку ведеться, що переповідаються вони усно з роду в рід, з покоління в покоління, як священний заповіт старовини. У міру того як народ ставав уважнішим до історичної долі своєї, він відчував потребу запам’ятовувати «найважливіші події, що залишили слід в його житті. Тоді до справжньої події додаються легенди. Легенда завжди розповідається не для самої лиш розваги, а для того, щоб її, як переказ, молоде покоління перейняло й завчило, а потім переказало своїм нащадкам. Так і в Жовтневому(с.Богоявленск з 1789 до 1938)  є свої легенди.

БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ КЛЮЧ

Це було, мабуть, в ті часи, коли Ісус Христос ходив по світу і прийшов на наші землі. Тоді тут жили різні племена і завелися поміж них падуни. Падуни – це, по-нашому, чаклуни. Все б нічого, але оті падуни так наробили, що не було зовсім доброї води пити та їсти варити. От люди і хотіли вже ці землі покинути, бо річка стала гіркою, джерела всі гіркі.

Вирішили люди переходити в інші краї і зібралися вже у тому місці, де зараз парк розкинувся. Коли бачать – іде чоловік, не молодий, з посохом в руках, та й питається: «А чого це ви, люди, зажурилися, чи що сталося ?» А вони й відповіли, що от води немає, щоб пити і їсти варити, а може той чоловік і запитав про воду, щоб напитись, а вони відповіли, що води немає, тому й будуть уходить з цього краю.

Тоді той дядько й кажуть: «Та не журіться, люди, он вода під ногами».

Вдарив посохом і забив ключ. Чоловік нахилився, напився і попросив рушника втерти лице. Люди бігом дали рушника, а самі радіють, воду п`ють, веселяться.

Потім згадали про чоловіка з посохом, та побачили тільки рушник, що висів на дереві, а на ньому лице мандрівника. І зрозуміли, що це був сам Бог.

Тоді, на честь явління Господнього, побудували церкву Богоявління, село назвали Богоявленським, річку – Бог, а балку, де забив ключ – Ключовою.

І зажили люди щасливо, і вода завжди була добра та смачна, бо що оті падуни могли зробити проти Бога. А ота церква наша була дерев`яна і коли була війна з турками, то церква згоріла разом з рушником, а коли замирилися з турками, побудували нову церкву – з каменю.

Зап. В.Я. Дріздо від жительки корабельного району Г. Жайворонок 1950 р.н.

Джерело:  Богоявленський ключ // Легенди та перекази Південного Прибужжя /Укладач О.Ф. Ковальова. -Миколаїв: вид-во «Іліон», 2012. — С.156-157.

Легенда про Мар’янкину гору у Богоявленську

Розповідала цю легенду бабуся Ганна Мезінова, що й досі живе на Мар’янкиній горі. Спочатку про Мар’янків рід. Цей рід дуже славився своїми дівчатами і жінками у Богоявленську. Кожен тутешній хлопець вважав собі за честь взяти жінку з цього роду. А Мар’янківські дівчата, як одна — блакитноокі, біленькі, привітні. Всі мали хист малювати та співати. Мар’янки споконвіку жили на горі, то на честь їхнього роду гору і прозвали Мар’янкиною.

А ще прапрадід розповідав таку легенду…

Стояв колись у Богоявленську монастир. Була там черниця Мар’янка. Молилася Господу, малювала ікони, а ще дуже любила вона малювати степ, річку Буг, маленькі білі хатки понад річкою. Часто ходила Мар’янка з іншими монашками до Ключові балки, де бив ключ з живою водою. Одного разу біля джерела зустріли »сестри» козацький загін. Запав у душу Мар’янці один парубок — високий, ладний, чорнобровий козак. І парубкові сподобалася Мар’янка. Став він навідуватися до монастиря, чекав Мар’янку біля джерела, а вона ластівкою летіла до коханого. Одного разу, коли вони зустрілися, налетіли на них бусурмани. Посадив козак Мар’яну на коня, наказав їхати до монастиря, а сам почав битися з татарвою. Бився, бився, багато ворогів побив, але не витримав натиску. Впав поранений. Замучили бусурмани козака. Мар’янка вспіла доїхати до монастиря, зачинилися ворота монастиря — фортеці. Ніхто тепер не зайде до святині. Довго чекала дівчина свого козака. Пішла вона з монастиря. Оселилася на високій горі. Побудувала собі маленьку хатинку, розмалювала її червоними квітами, пташками та деревами, насадила город. А влітку народилася у неї дитина. Така ж лагідна та гарна, як той козак наречений Мар’яни. Так і живе з давніх давен рід Мар’янків на тій горі. Гору люди назвали Мар’янкиною. А в роду Мар’янків всі жінки та дівчата малюють, розписують хати та печі червоними квітами та півнями.

Зап. В.Я. Дріздо від жительки корабельного району І. Мазурок

Легенда про Мар’янкину гору

У Богоявленському монастирі

Жила Маря’нка, молода черниця.

Її, від Бога данім, таланту

Сюди з’їжджались люди поклониться.

На згадку всім бажаючим вона

Змальовані ікони дарувала,

У серці, переповненім добра,

Тривоги і неспокою не мала.

Та з часом відчувати почала,

Що більше до вподоби малювати

Їй трави, квіти, голубу ріку

Та малі селянські білі хати.

Приходила з монашками вона

У балку за живлющою водою.

Збиралися сюди і козаки

Залікувати рани після бою.

Зустрілися у Балці Ключовій,

І козака Мар`янка полюбила.

Кохання їхнє рве всі береги,

Бо така велика в нього сила.

І від кохання ніжного того

Із дня у день Мар`янка розквітала.

У замрії на дошках іконних

Козака портрети малювала.

Але одного разу звідкілясь,

Коли над світом загорався ранок,

Чорним гайворонням, крадучись,

Налетіли раптом бусурмани.

І щоб милу врятувати, він

Посадив Мар`янку на коня,

Наказав у монастир летіти,

Сам же ворогів став зупинять.

Побачив, як за дівчиною враз

Вже браму монастирську зачинили.

І бивсь козак, аж поки не упав

Та навік не залишили сили.

Поховала милого Мар`янка,

Низенько поклонилася могилі

І назавжди пішла з монастиря:

Сила в ній небачена з`явилась.

Мар`янка поселилась на горі,

Тут збудували люди їй хатину.

І від любові світлої в той рік

Виносила й народила сина.

Змалювала хату квіточками,

Що сонечком осяяна була.

Від щебету дитячого і співу

Гора, немов людина, ожила.

А з часом вже й онуки підросли.

З тих пір уже пройшло років багато…

Поміж людей , до самих дальніх сіл

Стали рід Мар`янкин шанувати.

Та найбільше по усій окрузі

Славилися вродою дівчата.

І усі без винятку вони

Мали хист великий малювати.

Кожна з них струнка і світлоока,

Чемна шанувальниця родини –

Тому за честь вважали юнаки

З роду цього вибрати дружину.

Ту гору розкопали вже давно,

І про Мар`янку хто тепер згадає…

Та славиться красунями наш край,

І кожна з них малює і співає.

Джерело: Про Мар’янку та Мар’нків рід // Легенди та перекази Південного Прибужжя /Укладач О.Ф. Ковальова. -Миколаїв: вид-во «Іліон», 2012. — С.113-114.

Гетьманський курган

У 1709 році, після розгрому шведів під Полтавою, гетьман Іван Мазепа разом зі своїми вірними козаками, своїм племінником і другом П. Орликом та шведським королем Карлом XII, переслідувані військом Петра І, поспішали сховатися у турків. Йшли спекотними степами Очаківської землі. Зупинилися біля Руської коси у балці. Горе поразки, загибель тисяч рідних людей не давали спокою 70-тирічному гетьману. Не міг він і спати.
Шведи з козаками будували оборонний вал та готувалися до переправи, а старий Мазепа забрався на курган і сів на його вершині. Звідси було добре видно широкий степ, глибоку річку. А за нею — вже зовсім чужа земля. Знав старий козак, що назавжди прощається з рідною землею. Довго сидів на вершині кургану зі своїми невеселими думками. Аж поки ніч не прийшла. А потім став на коліна, озирнувся навколо, перехрестився на всі чотири боки і важкою ходою пішов з кургану на переправу. З того часу курган дістав назву Гетьманський (Мазепинський, а хутір, в якому жили потім козаки, що залишилися на цьому березі, назвали Гетьманським. Ще й до цього часу розповідають про це старожили.

Зап. С.Бойчук від Є.Прокопенко В Жовтневому

Джерело: Гетьманський курган // Легенди та перекази Південного Прибужжя /Укладач О.Ф. Ковальова. -Миколаїв: вид-во «Іліон», 2012. — С. 91-92.

Легенда про с. Балабановку Вітовського району

А було це дуже давно. Жив на світі цар Балабан, який мав свою садибу з челяддю біля річки Буг, але сам жив у Франції. Сюди ж навідувався декілька разів на рік, налагодити господарські справи. Його садиба стояла на горі при вході а село. Біля садиби висіли дзвони, які дзвонили, коли треба було зібрати жителів на Раду. Тому двері й вікна селян були розміщені на північ, щоб чути дзвін. На честь царя Балабана й назване село Балабанівкою.

Існує й інша легенда. В Балабанівській балці, там де великий рів, колись росла трава, яка називалася – балабан. Особливо цінили цю траву козаки. В цій траві водились відьми. Один чоловік пішов по траву і на нього вискочила відьма. Вона заставила його, щоб він покатав її. Це продовжувалося цілу добу. А ще, говорять, нібито біля цього місця було ще й озеро, де жили русалки.